2024/02/15
альтернативний звіт
В боротьбі з гендерно зумовленим насильством (ГЗН) в Харкові та Харківській області громадські організації стикаються з викликами. Серед них — недостатня кількість ресурсів та прихистків, низький рівень обізнаності жінок щодо різновидів ГЗН, економічна залежність та соціальний тиск.
Наразі у Харкові над проблемою ГЗН працюють різні громадські організації, фонди та міжнародні представництва. Також діє дві тематичні коаліції: одна — з гуманітарного реагування у сфері гендерно зумовленого насильства (ГЗН), згуртована навколо ООН, інша — «Коаліція 1325.Харків» — згуртована Центром Гендерної Культури навколо резолюції Ради Безпеки ООН «Жінки. Мир. Безпека». Попри активність різних громадських організацій, фондів та ініціатив, ресурсів виявляється недостатньо, щоб надати необхідну підтримку всім постраждалим від ГЗН.
Громадська Організація «Харківське Жіноче Об’єднання “Сфера”» разом із Gwara Media провели власне дослідження протидії ГЗН у Харкові та області аби поглянути на виклики очима експерток та низових локальних активісток. Ми прагнемо краще зрозуміти ситуацію з гендерно зумовленим насильством в Харкові та області, зокрема оцінити виклики, з якими стикаються громадські активісти, а також дослідити різницю між містом і сільськими регіонами у контексті реагування на ГЗН.
Нехай це дослідження стане кроком до кращого розуміння ефективної допомоги та шляхів подолання гендерно зумовленого насильства. І сприяє формуванню захищеного суспільства, де кожна людина має право на безпеку, гідність та рівні можливості.
Мета нашого дослідження: зібрати та проаналізувати дані щодо гендерно зумовленого насильства, вивчити досвід громадських та державних активіст_ок та соціальних працівни_ць про ГЗН щодо жінок у Харкові та Харківській області.
Завдання дослідження:
В інтерв’ю взяли участь 10 експерток та експертів, які представляли або ні організації різного скерування:
Громадські організації ведуть періодичну роботу з просвітництва населення про прояви ГЗН та способи реагування на насильство. Також надається психологічна, юридична допомога, здійснюється супроводження людей, які пережили ГЗН.Організації також намагаються досягти справедливого покарання для кривдника та супроводжують постраждалу на всіх етапах спілкування з поліцією та досудового розслідування.
Одним з найбільших викликів за результатами дослідження є необізнаність жінок про види насильства та можливості допомоги, які існують у випадку ГЗН. Одна з респонденток наводить приклад, коли жінка після фільтрації, яку пройшла на території росії, не вбачала в цьому інциденті насильства, оскільки «сама роздяглася». «У нас вважається насильством, коли побив, а психологічне, сексуальне, економічне люди не розрізняють» — зазначає та ж респондентка. З психологічним і економічним насильством майже не звертаються до поліції, бо це важко довести.
Також одним з викликів є те, що жінки повертаються до кривдників. Часто це відбувається через економічну залежність жінки, суспільний тиск або безсилля жінок перед складністю і кількістю бюрократичних процедур, які необхідно пройти, щоб здобути безпеку. Також цьому сприяє згадана необізнаність про свої права та алгоритми за якими відбувається насильство і брак доступу до психологічних послуг, які б допомогли жінці повернути агентність та додати їй сил захищатися.
Доступність та забезпеченість державних органів у сфері гендерно зумовленого насильства не виглядає задовільною.
В Харкові є лише один державний прихисток (Центр надання допомоги постраждалим від насильства), у якому лише 10 місць.
Відповідно до рекомендацій Ради Європи, достатня кількість місць у притулках розраховується як одна сім’я (де може коїтися домашнє насильство) на 10 000 мешканців. [1] Тобто, якщо наразі у Харкові, за заявою мера Терехова [2], перебуває 1100000 людей, то місто має забезпечити 110 місць у прихистках.
Для того, щоб потрапити в наявний у Харкові притулок, треба надати пакет документів, в тому числі медичну довідку. Респондентка від комунальної соціальної служби називає цей процес «вивченням вмотивованості постраждалої жити в притулку».
В Харківській області (Лозова) знаходиться ще один прихисток, але потрапити туди складно. Частина прихистку для жінок, які пережили ГЗН, розрахована на 15 осіб (на 2017 рік). Серед переліку документів необхідних для потрапляння в шелтер є флюорографія. Одна з респонденток вказує, що це дуже ускладнює жінкам потрапляння до безпечного місця, оскільки потрібно спочатку звернутися до сімейно_ї лікар_ки, отримати скерування, зробити флюорографію та дочекатися аналізів, тоді як безпека жінкам потрібна вже.
«Альтернативним варіантом — зазначає респондентка — було б якби шелтер домовився з якоюсь поліклінікою про спрощення процедури для своїх бенефіціарок або мав карантинні кімнати, куди жінок забирали б одразу, даючи час на необхідні аналізи».
Стамбульська конвенція в ст. 7 пункті 2 вимагає наступного:
«Сторони забезпечують, щоб у політиці, зазначеній у пункті 1[про боротьбу з усіма видами насильства — авт.], у центрі всіх заходів були права жертви та щоб така політика здійснювалася за допомогою ефективного співробітництва між усіма відповідними органами, установами та організаціями».
В цілому респондентки оцінюють роботу поліції як незадовільну.
Одна з респонденток зазначає, що часто поліцейські не лише не дотримуються стамбульського протоколу, а є необізнаними в тому, як поводитися з людьми, які пережили ГЗН, без ретравматизації.
Наприклад, квір люди, які пережили злочин на ґрунті ненависті часто уникають звертатися до поліції, бо мають низьку довіру до цього органу та не готові робити камінг-аут. Одна з респондеток згадує історію, коли її клієнт — гей, який зіткнувся з нападом, звернувшись у поліцію, отримав на додачу приниження і дискримінацію: слідчий виявився його колишнім однокласником і під час допиту вивів постраждалого та погрожував йому. Клієнт відмовився і від написання скарги на поліцейського, і від подальшої боротьби за справедливість.
Інша респондентка згадує випадок, коли до жінки, чий чоловік знущався з дитини та погрожував вбивством, поліція їхала на виклик добу, що суперечить статті 50, пункт 2 Стамбульської конвенції: «відповідальні правоохоронні органи негайно та належним чином здійснюють запобігання всім формам насильства, які підпадають під сферу застосування цієї Конвенції». Після розлучення кривдник вимагав бачитися з дитиною, хоча донька плакала і не хотіла цього, тож він вичікував її біля школи. Хоча стаття 31 пункт 2 Стамбульської конвенції зазначає наступне:
«Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб здійснення будь-яких прав на відвідування або опіку не ставило під загрозу права та безпеку жертви або дітей».
Також стаття 52 Стамбульської конвенції передбачає заборонні приписи, але на практиці поліція їх не видає, як зазначає одна з респонденток.
На жаль, у питанні протидії ГЗН та, зокрема, домашньому насиллю, Харківська поліція виявляє пасивний спротив. Як показує досвід ГО ХЖО «Сфера» слідчі, прокурори та навіть судді не виявляють мотивації до отримання знань щодо Стамбульської конвенції, рекомендацій ОБСЄ та Ради Європи, кращих практик реагування на випадки ГЗН навіть на безоплатній основі (силами громадянського суспільства).
Респондентки зазначають позитивні приклади співпраці. Зокрема місцева рада за клопотання міської голови однієї з громад виділила кошти на ремонт приміщення селищної ради, в якому ГО буде проводити заходи для місцевих жител_ьок — наводить історію одна з респонденток, представниця обласної територіальної громади. Разом з тим, та ж респондентка зазначає, що владі доводиться пояснювати і часто вмовляти користуватися тими ресурсами (приміщення, спільнота тощо), які надають та залишають після своїх проєктів ГО.
Ставлення влади до ГО з початком повномасштабного вторгнення змінилося на краще, бо «влада розуміє, що самі вони не справляються». Також зазначають, що влада не закриває вуха і не відхрещується від інформації про ГЗН, як було раніше, коли казали «В нас такого нема, боже збав».
Водночас інші респондентки з міських громадських організацій, зазначають формальний підхід міської влади до розв'язання питань у сфері ГЗН.
«Ми намагалися налагодити комунікацію з органами місцевого самоврядування, — говорить одна з респонденток, — але вони так реагують на нас, як на конкуренток — закриваються, стверджують, що вони все знають і в них є всі необхідні ресурси».
Майже одноголосно респондентки зазначають, що просвітництво про ГЗН має навпочинатися зі школи.
«Про види насильства та шляхи запобігання мають розповідати зі школи, а вчитель_ки часто самі не знають цієї інформації» — стверджує одна з респонденток. «В мене в самої є діти, і я дуже б хотіла, щоб їм розповідали в школі, які є види насильства та що робити у такому випадку» — зазначає інша.
На початку 2023 року на сайті президента петиція про запровадження обов’язкового статевого виховання в систему освіти України набрала 25827 голосів. Президент відповів на петицію:
«(...) я звернувся до Кабінету Міністрів України з проханням опрацювати викладені в електронній петиції пропозиції та поінформувати про результати розгляду мене та автора звернення».
Очільник Директорату дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти МОН Олег Єресько сказав, що статеве виховання вже є в системі освіти згідно з державними стандартами: «Теми статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів «Я досліджую світ» (1–4 класи), «Основи здоров’я»/«Здоров’я, безпека та добробут» (5–9 класи), «Біологія» (8–11 класи)». А Міністр освіти Оксен Лісовий зазначив, що зараз для дітей, молоді, батьків та вчителів відбувається розробка просвітницьких програм, курсів, інформаційних та методичних матеріалів.
Експертки стверджують, що в маленьких громадах жінкам складніше піти (або не повертатися) до кривдника через суспільний тиск місцевих житель_ок.
«Люди в селі всі одне одного знають — зазначає респондентка, — тож і чинять тиск на жінок фразами “Ну, він же не п’є”, “І що ти будеш развєдьонка?”, “А як дітей будеш сама виховувати?”».
В територіальних громадах відчувається інформаційний голод. «Як тільки ми почали проводити психосоціальні активності, одразу почали отримувати дзвінки від селищних рад з проханням приїхати та провести такі активності у них» — зазначає інша респондентка.
Крім цього, доступ до ресурсів суттєво нижчий в області, порівняно з Харковом — прихистки, центри денного перебування, медичний супровід, можливості широкого розголосу і суспільного тиску на кривдника, можливості працевлаштування і звільнення жінки від економічної залежності (якщо така існує).
Респондентки зазначають, що з початком повномасштабного вторгнення кількість ГЗН збільшилася.
Проте за даними Управління національної поліції у Харківській області за 2023 рік не зафіксовано очевидного зростання цих показників, крім того – за більшістю критеріїв визначення ГЗН обліки не ведуться, що зазначено в офіційному листі-відповіді на інформаційний запит ГО ХЖО “Сфера”.
Водночас УВКПЛ зазначає, що:
«Через активні бойові дії, небезпеку в районах, які контролюються Збройними силами Російської Федерації, зрив у роботі каналів звернення по допомогу, масові переміщення та стигму, пов’язану з сексуальним насильством, постраждалі від СНПК часто не можуть або не хочуть говорити з іншими людьми або офіційно звертатися до правоохоронних органів»[3],
Тобто цілком ймовірно, що реальна кількість сексуальних злочинів та ГЗН набагато вища.
Більшість респонденток зазначають, що з повномасштабним вторгненням багато жінок виїхали, тікаючи не лише від війни, а від аб’юзивних партнерів і держави, яка не здатна їх захистити. Жінки, які виїхали в Європу та Америку часто почуваються більш захищеними, оскільки знають, що можуть отримати швидку допомогу від держави перебування. Наприклад, кривдника депортують у випадку ГЗН.
Оскільки самі військові часто є травмованими пережитим досвідом («Жінки розповідають, що їхні чоловіки кричать уві сні» — зазначає одна з респонденток), вони також стають кривдниками, не маючи змоги пережити свою травму по-іншому. Ще одним питанням про яке говорило багато респонденток є насильство з боку військових, які приходять у відпустку або є демобілізованими. «Такий бум був у 2016-2018 рр, і ми спостерігаємо подібне зараз» — зазначає один з респондентів.
З одного боку, військові з ПТСР часто не звертаються за ментальною підтримкою до фахівчинь через стигму психологічної допомоги в українському суспільстві, з іншого — допомоги, яку надає держава недостатньо, щоб закрити цю потребу. По харківській області протягом 2023 року зафіксовано 19 випадків насильства з боку військових, що на думку респонденток є неправдоподібно малим показником і вказує на те, що багато випадків замовчуються.
Один з респондентів зазначає, що згідно з офіційною статистикою (Нацпол, МОП, Карітас) кількість випадків торгівлі людьми зменшилася з повномасштабним вторгненням. Однак з практики ми знаємо, що статистика, наприклад, поліції часто не відображає реальну картину. Наприклад, організація Safe women, що допомагає боротися з торговцями людьми зазначає наступне:
«Торгівля людьми з сексуальною метою має ознаки як корупційної, так і статевої злочинності, і взагалі перебуває серед світових “чемпіонів” щодо латентності [прихованості - авт.]. Це відбувається тому, що рівень звинувачення потерпілої в злочинах сексуального характеру залишається високим. Складними і травматичними, а часом і принизливими залишаються процедури, через які мають пройти потерпілі від таких злочинів. Додати сюди традицію не виносити "приватне життя" в публічну площину та зрозуміле небажання торкатися теми хабарів, з якими зіштовхнулися — і вірогідність виявлення таких злочинів стає мізерна».
