Корисна інформація з панельної дискусії про висвітлення у ЗМІ гендерно зумовленого насильства
У Харкові пройшла панельна дискусія про висвітлення у ЗМІ гендерно зумовленого насильства під час війни.
Підсумком розмови стала теза про необхідність говорити про насильство зараз, але робити це дбаючи про безпеку, психологічний стан та гідність потерпілих. Експертки радять зосередитись не на конкретних випадках, а на висвітлені явища загалом — надаючи слово фахівцям, психологам, слідчими тощо. Головною метою повинно бути розповсюдження інформації, яка допоможе жінкам уникнути насильства або отримати необхідну допомогу.
Подію для громадських і благодійних організацій Харкова та області, що працюють з темою насильства, організували «ХЖО Сфера». Спікерками були Ірина Юзик, проєктна менеджерка Центру прав людини ZMINA, та Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній та соціальної допомоги ГО «Ла Страда-Україна». Дискусію модерувала Марина Ніколаєва, журналістка та редакторка харківських сайтів новин 057.ua та АТН, членкиня «ХЖО Сфера».
«Дехто вважає: все, що не стосується фронту — не на часі, — розпочала дискусію Марина — але треба пам’ятати, що мова йде про чиїсь долі, а іноді й життя. Дослідження показують, що в умовах війни, на жаль, домашнього насильства стає більше. Окрема болюча тема — злочини окупантів.
У нас дуже мало безпечних просторів, де постраждалі жінки можуть отримати допомогу. Але і про них здебільшого ніхто не знає. Тому потрібно розповідати, що вони існують. Наше завдання як суспільства, як медіа — показати людині вихід із ситуації».
Ірина Юзик поділилась, що в роботі з жінками, які пережили окупацію, відчувається замовчування сексуального насильства. Зруйноване житло, налякані діти, чоловік, якого забрали «на підвал» відсуває цю проблему на задній план. Але питати про зґвалтування напряму — це повторно травмувати людину.
«Як говорити про насильство під час війни? Так само, як і в мирний час: постраждала, її безпека та психологічний стан повинні бути на першому місці. Головне — не нашкодити. У журналістиці є негласне правило: якщо шкода від оприлюднення інформації переважає шкоду від її замовчування, від публікації краще відмовитися» — наголошує Ірина.
У спілкуванні з постраждалими вона радить використовувати Кодекс Мурад. Його авторкою є іракська правозахисниця, нобелівська лавреатка Наді Мурад, яка сама пережила сексуальне рабство та тортури. Серед основних принципів Кодексу:
Також радять не вживати слово «жертва», а використовувати «потерпіла» або «постраждала». Самі жінки зазначають, що їм ближче термін «вціліла».
Учасниці дискусії зійшлися на думці, що з початком повномасштабного вторгнення наратив “сама винна” потроху втрачає актуальність. Але відбувається це через масові зґвалтування на окупованих територіях — як жінок, так і чоловіків. Адже секс у контексті війни — інструмент не задоволення, а влади.
Альона Кривуляк додає: через вкорінені стереотипи жінки часто самі винуватять себе за те, що були вимушені надавати росіянам сексуальні послуги, адже вони самі на це погодились. Але важливо розуміти: кривдниками були створені такі обставини, що не залишали жінкам вибору.
«Всі хочуть розповідати історії потерпілих. Але це просто визнання факту насильства і ніяк не запобігає його повторенню. Водночас оприлюднення може нашкодити потерпілим і навіть загрожувати їх життю. Тому, як мінімум, в таких історіях треба забезпечити анонімність.
Тим часом справді важливо говорити про те, як вберегтися, якщо буде окупація. Або пояснювати, що сексуальне насильство — це не тільки проникнення. Це і примус роздягнутись, і примус дивитись як ґвалтують іншу людину. Багато хто цього не знає».
Не варто оминати увагою і домашнє насильство, що вчиняється до українок за кордоном. Мовний бар’єр, відсутність зрозумілого алгоритму дій ускладнює можливість захистити себе. При цьому, в багатьох країнах є організації, які працюють з українками, але мало хто про них знає. Тому важливо розповсюджувати інформацію про них.
Наостанок дискусія торкнулась чутливого питання про випадки домашнього насильства зі сторони військових та ветеранів. Наразі в медіа є негласне табу на висвітлення цієї теми. Але говорити про це — значить допомагати в тому числі самим військовим. Адже надмірна агресія — симптом набутих внаслідок війни психологічних проблем, з якими треба працювати. Суспільству потрібно якісно продумати процес цієї реабілітації.
Із залу також прозвучала думка, що в таких ситуаціях психологічного супроводу потребують як військові, так і цивільні. Ми говоримо про насильство щодо жінок, але не працюємо з тими, хто його вчиняє. Тобто намагаємось подолати наслідки, а не причини. І з часом насильство відтворюється. Виправні програми існують, але наразі вони недієві.Тож відповідальністю суспільства є ініціювати зміни в законодавстві та встановлення контролю за їх виконанням.
