Читати інші історії

«Волонтерство – це не обов’язково про «кидай все»

Вероніка Адаменко, військова волонтерка та діджитал-маркетологиня на паузі

Вероніка – одна з тих, кого можна назвати full-time волонтеркою. Перші тижні війни вона намагалась поєднувати свою діяльність з роботою. Разом зі своєю дівчиною та батьками евакуювалася на захід країни. Але вже у березні повернулась до Харкова, звільнилась з роботи та повністю присвятила себе волонтерству. Влітку двічі була з місією в Херсоні. А зараз зосередилась на допомозі армії: сама збирає запити, робить збори, купує необхідне спорядження та відвозить «на передок».

Але Вероніка щиро вірить, що це можливо лише завдяки багатьом людям, які постійно роблять свій, як їм іноді здається маленький, внесок у спільну справу – донатять, репостять, плетуть сітки та багато всього іншого. Ці «дрібниці» часто стають вирішальними, аби допомога вчасно надійшла воїнам.

«Я завжди наводжу таку аналогію: ми всі ніби працюємо в одній компанії, тільки ви – дистанційно, а я в офіс ходжу. Це допомагає людям зрозуміти свій внесок. Я хочу, щоб вони не цькували себе, що роблять мало, а хвалили за те, що щось роблять. І тоді з’являється мотивація робити більше.»

Ще одна важлива річ, яку можуть робити цивільні – бути готовими допомагати ветеранам адаптуватись до мирного життя. Послухати лекції або почитати як з ними говорити, чим допомогти. Та й просто зайвий раз подякувати. Зі свого досвіду Вероніка знає як багато може важити проста вдячність.

«Деокуповане село без електрики. Я дістала для них генератор – хоч телефони підзарядити. І один дідусь приносить мені банку малинового варення. В нього дім розбило, а він консервацію робив – каже, щоб було чим віддячити, коли їх звільнять. Ніякі тубуси від снарядів й інші «артефакти війни» не мають для мене такого значення, як це варення. Відкрию його після перемоги.»

Саме безліч неймовірних людей, яких Вероніка зустріла під час війни, дають їй сили не зупинятись. Хоч і іронізує, що для неї волонтерство – це робота, але та, за яку вона платить сама. Попри це, вона не бачить для себе варіантів не робити те, чим наразі займається. Вероніка не закликає всіх кардинально змінити своє життя, але просить пам’ятати, завдяки кому воно можливе.

«Моя головна думка: кожна людина може допомагати боротися за нашу свободу. Я радію, що люди продовжують жити попри всі реалії війни! Головне – аби не забували допомагати фронту. Як можуть: гривнею, репостом, фізично – сітки плести, здавати кров, якесь хобі своє монетизувати на користь волонтерських зборів… завжди можна знайти комфортний варіант, який впишеться у повсякденне життя.»

Цьогоріч Вероніка повернулася до роботи. Їй так зручніше, адже коли необхідно щось терміново придбати, Вероніка може зробити це власним коштом або швидко закрити збір друзів. Тож частину дня вона працює, а після роботи волонтерить — виготовляє окопні свічки, плете сітки.

Свої зусилля Вероніка зараз зосередила на Харківській області, допомагаючи військовим безпосередньо. Вона виїжджає в населені пункти, відвідує позиції захисників та захисниць, привозить їм усе необхідне.

Наразі збори закривати складніше, а потреби зростають. Влітку Вероніка збирала кошти на базові речі, як-от футболки для стабілізаційних пунктів. Коли поранених бійців доставляють туди, їхній одяг часто зрізають для обробки поранень. Через це вони нерідко залишаються без одягу. Знайомі Вероніки відгукнулися на цей запит: хтось купив футболки на ринку, хтось замовив онлайн, а хтось знайшов серед своїх запасів зайві речі.

«Найбільша моя мотивація — це військові, яким я допомагаю. Кожного разу, коли спілкуюся з ними, бачу їхню втому, але також і їхній незламний дух. Вони знають, чому борються, і це надає сили не опускати руки й мені. Війна показала, хто є хто, і я мала можливість познайомитися з багатьма прекрасними людьми, які відкрилися з нового боку. Це своєрідний колообіг підтримки та вдячності: коли я допомагаю військовим, вони щиро дякують за це, а я вдячна їм за їхню працю.»