«Є розуміння, що ми всі робимо одну справу – йдемо до перемоги»

У Шевченковому після шести місяців російської окупації Тетяна з ініціативною групою організували гуманітарний центр – щоб забезпечити необхідним односельців, переселенців, яких тут понад 650 родин, і сусідні громади. Для цього вона залучила допомогу від приватних осіб та благодійних фондів. На базі центру громада згуртувалась і для допомоги військовим.

«Багато хто не брав гуманітарку російську – люди банально не доїдали. І коли заїхала допомога після звільнення, почався безлад: черги, суперечки між собою… Бо ж «нарешті наші привезли!». Склад, видачу організувала селищна рада, але треба було навести лад. І я запропонувала зробити мережу відповідальних – по вулицях, по будинках. Буквально за добу створили групу в вайбері та зробили графік. Так все і почалось»

Тетяна жартує, що в селищі утворилось своє маленьке економічне угрупування, де всі працюють не на себе, а на спільний результат. Завдяки цьому з’явилась стабільність і люди заспокоїлись. А тоді зрозуміли, що допомоги потребують не тільки вони, але й військові.

Тож організували збір продуктів, консервації, теплого одягу, ковдр. А потім, заручившись підтримкою колишніх односельців в Європі та волонтерів з інших міст, Тетяна налагодила постачання і більш специфічних речей – турнікетів та медикаментів, плит для броніків, знаряддя для будування бліндажів і таке інше.

«Роблять хто що може. В одних є горіхи – принесли. Другі забрали додому бити. Побили – віддали третім, ті фасують по пакетиках. І передаємо хлопцям. Шкарпетки в’яжуться цілодобово, дівчата горами приносять – вже всі речі вдома порозпускали на нитки.»

Тетяна не тільки волонтерка, а ще й художня керівниця місцевого будинку культури. Хоч будівля зруйнована, установа продовжує працювати – здебільшого онлайн. Тож Тетяна постійно створює контент і викладає його в соцмережі. Аби підтримати односельців, викликати якусь емоцію.

Гуманітарний центр також став своєрідним кабінетом психологічної допомоги для місцевих жінок. Чоловіки на війні, а вони з дітьми на руках, без роботи, та ще й піклуються про літніх сусідів. Тому приходять не тільки за матеріальною допомогою, але й просто виговоритись.

«Іноді доводиться і психологом попрацювати – посміємося, поплачемо разом, декому і поспіваю. Я вважаю, нам такий центр потрібен і після перемоги. Дивлячись один на одного, ми стаємо більш людяними. Хто раніше був осторонь, бачать що ми робимо – і також включаються. Це допомагає людям відчути, що вони – важливі.»

Цього року Тетяна з командою втратили волонтера, який допомагав центру від початку великої війни. Він загинув разом зі своєю сім'єю під час ракетного обстрілу села. Попри важкі втрати, сили рухатись далі волонтерка знаходить у людях, які приходять за допомогою.

«Твої знайомі зійшли з дистанції, вже не можуть. А ти приходиш наступного дня, тому що є розклад, і до тебе заходить або бабуся, або жінка з дитиною, в різних капцях, і каже: “Ви знаєте, ми вчора тікали, машину побило всю шрапнеллю, ми дивом всі лишилися живі, але в нас немає нічого, все згоріло, у нас немає навіть взуття”. І ти спокійно встаєш, береш сумочку, набираєш їм продуктів, допомагаєш шукати одяг. І питання саме з собою відпадає. Яке ж я маю право з цього шляху зайти, коли до мене не одна-дві людини приходять, а тисячі».

Тетяна радіє, що у містечку стає набагато більше дітей, вагітних жінок. Вона це відстежує за гуманітаркою, яку люди просять. Втім, діти у містечку зголоднілі за спілкуванням. Попри заборону масових зібрань, батьки водять їх на заняття музики, які проводить волонтерка.

Разом з Тетяною діти вчать сценічний рух, танці, вивчають музичні інструменти такі як бубон чи тамбурин. А під час перерв граються з іграшками, розмальовують, ласують смаколиками — ці моменти мотивують їх найбільше.