Читати інші історії

«Зараз ми боремось‏‎ за ‏‎можливість обирати, як‏‎ будемо жити»

Анастасія Ангелова, волонтерка, психологиня та експертка з інклюзії

До повномасштабного вторгнення Анастасія працювала з дітьми та молоддю з аутизмом. Коли після 24-го лютого всі її підопічні поїхали з міста, повністю присвятила себе волонтерству. Наразі вона і далі допомагає військовим та курує програму психологічної допомоги для тих, хто через нестачу фінансів не може її собі дозволити.

«Вторгнення дуже на мене вплинуло. Здавалося, усе, чим я займалась, більше не має жодного сенсу. Мені пропонували долучитись до гарячої лінії психологічної підтримки ДСНС, бо вже мала такий досвід. Але для мене це було занадто — не відчувала, що можу когось підтримати. І тоді я обрала допомагати руками — у найближчому волонтерському хабі».

Тепер Анастасія працює менеджеркою програми психологічної підтримки для жінок та ЛГБТ-спільноти. Тут вона наочно бачить, як люди, що роблять багато для інших, свої проблеми знецінюють, відмовляють собі в базових потребах — кажуть, певно, є ті, кому ця допомога потрібніша.

«Моя подруга — багатодітна мама, волонтерка з 2014-го року, приймає антидепресанти. Нарешті вмовила податися до програми, а вона заповнює заявку й питає: “А ви будете перевіряти, куди я витрачу кошти? Можна я отримаю гроші на п’ять сесій, відвідаю дві, а три задоначу на пікап для ЗСУ?” Дозвіл зробити щось для себе — справжня проблема».

Часто люди відмовляють собі в банальному відпочинку, поки триває війна. Але ж щоби допомагати іншим, треба мати ресурс. Розпочати терапію — це не тільки про себе, але і про можливість ділитись з іншими тим, що тебе підтримує, надихнути когось подбати про свій психологічний стан. Настав час бути чутливішим до себе та одне до одного.

«Ось повертаються ветерани та ветеранки й мають потребу як у фізичній, так і в психологічній адаптації. Ми дуже багато говоримо про інклюзію фізичну, тобто пандуси, але забуваємо про ставлення персоналу в кав’ярні чи в музеї — можна мати обставлене пандусами приміщення, але не отримати людського ставлення».

Зараз Анастасія також займається зборами для українських військових. Цього року вона пробувала відкривати і власні і допоміжні збори. Спершу вони йшли легко, але зараз є період, коли збори стоять, і нічого не працює. Часом це спантеличує, розгублює. А потім відбувається прорив — люди більше донатять, і тоді робота знову набуває сенсу.

Коли бувають періоди зневіри, і є спокуса відмовити в допомозі, волонтерка намагається ставити себе на місце цієї людини. В нашій культурі не звично просити допомоги, тому, розуміючи як важко може бути попросити про щось, волонтерка намагається не відмовляти, а підтримувати тут і зараз.

Своєю маленькою волонтерською командою, вона не має конкретних проєктів. Вона закриває ті запити, що може, і продовжує працювати попри все.

Анастасія мріє про те, щоб у майбутньому українське суспільство ставало справедливішим, аби люди жили краще. Саме за це ми боремось у цій війні. Саме задля цього вона і планує працювати надалі: каже, що активізм — це те, що зараз найбільше відповідає її цінностям та місії в житті.

«Для мене важливо, щоби суспільство ставало кращим. Дехто докладається до цього, а дехто жаліється: влада не зробила, фонди не так допомагають — завжди знайдеться винний. Так, класно мати навички, щоби спитати з влади, але завжди є щось у зоні нашого впливу, що ми можемо зробити самі».